Збірка спогадів «Жадання фронту»

Віктор Тимченко, журналіст, письменник, дослідник націоналізму (Німеччина):
Щоб знати минуле невикривлене, зокрема перебіг революцій і воєн, треба читати не (лише) мемуари провідників і воєначальників, а й спогади рядових солдатів – там гіркої й солодкої правди часто більше, вона не віддана на поталу політичній кон’юнктурі і бажанню post factum розповісти «про себе геніального»… «Жадання фронту», написане Вирієм, – документ епохи автентичний і відтак важливий для розуміння буремних років новітньої української історії.

Едуард Юрченко, кандидат філософських наук, філософ-традиціоналіст:
«Жадання фронту» автор визначив як «автобіографічну оповідь». Проте, насправді, не так просто визначити до якого жанру відноситься книга. З одного боку твір, безумовно, автобіографічний, а з іншого автор не приховує певної суб’єктивності своєї творчості. З одного боку зміст присвячений цілком конкретним подіям першого етапу війни на Східному фронті, а з іншого книга насичена досить глибокими світоглядними роздумами.

Отже, мова йде не просто про стандартний зразок фронтової прози або, тим більше, спогадів. Твір знаходиться на межі різних жанрів і являє собою якщо не світоглядний то світовідчуттєвий маніфест «покоління – 2014». У тексті чудово передається саме світовідчуття найактивнішої частини нашої молоді, яка стала на захист країни на початку війни.

Поєднання мілітаризму та інтелектуалізму, загострений естетичний смак та певна відстороненість від світу, ясні рішення та напружені пошуки ідентичності – все це властиво авангарду молодого покоління фронтовиків та чудово передане в «Жаданні фронту».

Окремо варто відмітити особисту обдарованість автора у змальовуванні психологічних портретів героїв твору. Виглядають вони більш ніж переконливо. Можливо тому, що автор дійсно передав образи людей такими якими він їх знав (а багато кого і зараз знає) в житті. Але в будь-якому разі майстерне передання психології героїв твору є вкрай непростим завданням навіть для зрілих професійних авторів.

Підсумовуючи, можна сказати, що «Жадання фронту» мусить стати знаковим твором, що буде напрочуд точно відображати сутність нашого непростого часу як для пізніших поколінь українців, так і для незнайомих з нашими реаліями сучасників-іноземців.

Дмитро Савченко, політв’язень, поет, філософ, дослідник італійського футуризму:
…Проте, відколи провалилася всередину мене чергова сторінка «Жадання фронту», за ширмою скронь пролунав внутрішній голос: подію створює не так концентрація фактів, як індивідуальний кут зору, обернений на них. І кожна інтрига сюжету є неповнокровною, якщо її не доповнює гра ракурсів, якою визначено специфіку нашого сприйняття… «Хіба ж ні (??)» – самозапитую. «Авжеж так (!!)» – самоконстатую.

І раптом, озираючись на свою книжкову полицю, в кімнаті з кремовими стінами, стверджуюсь у думці, що кожна книга – не що інше, як оптичний засіб. А все, що за межею тексту, постає як «оптика-навпаки», як-от бінокль, приставлений до очей зворотним боком лінз. Коли подібне трапляється – предмети, що розташовуються на відстані витягнутої руки, видаються закинутими на краєчок горизонту. Але книга повертає нас до реальності, ба більше, наближує до нас світ та притягає за хвіст стихійний потік життя.

Оповідь Марка є збройною сагою, яка постає перед очима наближеним планом. Якщо обирати їй порівняння з категорії оптичних інструментів, то символічним еквівалентом «Жадання фронту» виявиться не бінокль, не підзорна труба, не мікроскоп, не лорнет чи пенсне, а оптичний приціл снайперської гвинтівки. Саме крізь неї автор охоплює хижим поглядом неосяжні горизонти пригодницького життя.

Кожен розділ пропонованої книги притягає читача до подій буремних років та садить його за стіл задля проведення напруженої очної ставки. Кожного, хто пропустив хроніки Майдану та фронту, працюючи в цей час із сапкою на городі, вони наздоженуть сюжетною лінією цієї книги та ледь не насильницьким способом змусять резонувати із собою. (Насильство майже ніколи не є знаменником добра, але дуже часто стає передмовою справедливості). Втім, той, хто і без того виявився співпричетним до зазначеного етапу історії, легко упізнає в епізодах оповіді власне дзеркальне відображення, що виявиться неабияким сюрпризом Долі.

«Жадання фронту» вибудувано з цеглинок невигадливих і посутніх речень. Вони спрощують розуміння анатомії війни та постають у барвах особистих пригод. Загальна композиція твору подібна гостросюжетній прогулянці канатом між життям і смертю, протягнутим на сьомому небі доленосних ризиків. Але не існує іншого шляху від людини до Особистості, аніж той, що пролягає через форсування найвищих небезпек життя… Так само, як і неможливо сягнути істинної свободи за периметром ризиків. І сторінки цього твору – підтвердження викладеним вище тезам.

Далеко не усі міркування автора привели до детонації в мені духу протесту, але тим з них, які це спричинили, я особливо вдячний. Адже між дією і протидією втиснуто Всесвіт, а суперечності реактивують двигуни розвитку.

Етос твору хоч і життєвий, але вочевидь негостинний. Категоричність суджень почасти зашкалює і змушує погляд, що дрейфує рядками тексту, зашпортуватись та повертатися на вихідні позиції. Марко писав її у жазі чистоти і високих призначень, а я читав її схильністю до авантюр і персональною майстерністю в аморальності; він натякав на образ ніцшеанської людини, а я парирував християнськими формулами збройного каяття; він апелював категоріями націоналізму, а я відповідав алгоритмами мислення, настояними на філософії Дмитра Корчинського; він говорив про «Азов», а я мав на увазі «Правий сектор»; він автор, а я читач; він написав, а я інтерпретував. Лише в такому діапазоні розбіжностей можливий життєвий цикл тексту.

Але всі коми, літери, абзаци, судження, з яких зіткано текст, не завжди дорівнюють початковому значенню, яке вкладав у нього творець. Зрештою, і семантика не найвагоміший компонент літературного твору. Приміром, такі покидьки, як я, вірять, що найвищою якістю тексту стає здатність творити атмосферу. «Жадання фронту» – АТМОСФЕРНА КНИГА… і по*уй на суперечності та розбіжності в поглядах між автором і читачем. Це найвища оцінка та характеристика, яку може здобути живий текст.
Автобіографічна оповідь за жанровою специфікою подібна до екскурсії читача на територію внутрішнього світу автора. Це ризикована саморозгерметизація перед обличчям читацької аудиторії, яка за рівнем небезпеки не поступається бойовому виїзду на лінії безпосереднього вогневого зіткнення.

Владислав Дутчак, кандидат філософських наук, доцент, учасник «Жовтої сотні»:
Видавництво «Орієнтир» у наш непростий час взяло на себе надважливе й актуальне завдання публікації спогадів добровольців – учасників сучасної національно-визвольної війни. Однією з перших книг цієї серії є автобіографічна сповідь бійця полку «Азов» Марка Мельника.

Книга Вирія – це розповідь молодої людини про себе та про звичайних людей, які робили і роблять свою роботу – захищають свою країну. Державу, яка має колись бути. Події, безпосереднім учасником яких став автор і які згодом знайшли відображення на сторінках цієї книги, умовно охоплюють два періоди. Перший, «післямайданівський», – це діяльність активістів невеличкого міста Жовтих Вод, які для протидії сепаратистам створили «Жовту сотню» самооборони і не дали розхитати ситуацію в регіоні. Другий – війна очима молодої людини.

Знайшлось місце у книзі і яскравому епізоду протистояння майданівців і «беркутів», під час якого наш герой вперше почув словосполучення «антитерористична операція», котре згодом візьме на озброєння нова (не)українська влада.

Автор майже без купюр, у притаманній для нього іронічній, прямолінійній формі подає власні рефлексії з приводу: (без)діяльності правоохоронних органів початку 2014 року, ентузіазму молодих активістів, самоорганізації патріотів, суворих і алогічних реалій війни, своєї діяльності як журналіста. Цікавими і вартими уваги є роздуми Вирія про місце України в конфлікті «доживаючого» Заходу та «напівдикого» Сходу.

На сторінках своєї книги Марко дає напрочуд живі портрети учасників буремних подій. Письменнику вдалось яскраво і динамічно передати атмосферу того часу. Марно закидати автору суб’єктивність стосовно тих чи інших персонажів, які згадуються Вирієм на сторінках книги, адже він сказав рівно те, що хотів (і міг) сказати. Автор передав те, що відчував саме він і саме в той момент. У цьому є правда і щирість. Безумовно, ця книга заслуговує на увагу читача. Рекомендую.

Наталія Сєрьогіна, блогер, журналістка (окупований Донецьк):

ПО ДОРОГЕ НА ВОЙНУ
В этой книге изображен процесс становления, самоидентификации молодой украинской нации. Автор, возможно сам того не замечая, открывает читателю понимание происходящего в стране через призму собственного восприятия тех или иных ситуаций и тем самым обозначает свои точки роста.

Майдан, Самооборона, дорога на войну с российской агрессией, которую кто-то назвал АТО и которая длится больше 2 лет, забирая лучших сынов украинской земли, – все эти эпизоды одной истории в итоге вырисовываются в яркое понимание своего истинного предназначения. Того, которое дано тебе свыше и которое ты, в принципе, можешь заменить на что-то другое, при желании, мирское, материальное. Но в этом случае жизнь твоя будет пресной, неполной, дефектной.

Читая «Жадання фронту», замечаешь, как изменяется и взрослеет автор под давлением определенных обстоятельств, как меняется его слог, а мысли, фразы приобретают все более отточенные формы. Он, как тысячи молодых парней, осознанно принял это решение – не просто встать на защиту своей страны, руководствуясь патетичным слоганом «если не я, то кто?», а изменить существующую систему координат, пользуясь рациональным самосовершенствованием, когда на уровне подсознания стремишься к тому, для чего ты пришел в этот мир…

Наши дети пришли в этот мир в сложное время, и жестокое испытание выпало на их долю – война, и они приняли этот вызов. В книге мало захватывающих эпизодов боевой жизни, ярких историй, достойных сюжета голливудских боевиков. Но в то же время просто, по-житейски, без лишних пафосных эпитетов описываются различные жизненные ситуации, работа медслужбы «Азову», встречи с побратимами, героями, все, что мы знаем о которых, – это только их позывные. Это жизнь, которую стоит прожить. За этими парнями – будущее Украины.

Ігор Загребельний, філософ, публіцист, ідеолог Українського націоналізму:

РАДІТИ ВІЙНІ
Останні три роки ми були свідками того, як героїзм і завзяття одних нівелювалися пацифістською пропагандою інших. Мілітаристський запал, який відчувався навесні 2014 року, був погашений не лише капітулянтською політикою влади, а й риторикою безкінечних плачів, жалкування за миром та плекання образу жертви. Причому така риторика виявилася заразною. Вона була надзвичайно вигідна владі, аби допомогти їй виправдати власну політику. Одначе її взялися плекати не лише олігархічні ЗМІ, а й представники так званого «патріотичного сегменту» суспільства (не кажучи вже про ширші обивательські кола).

За таких умов набуває величезної цінності кожен культурний продукт, який показує війну не як якусь «темну смугу» в житті, а в усій її різнобарвності. Далеко не кожна бравада є виправданою, війни несуть чимало негативу. Проте війна також має свої світлі сторони, і їх необхідно показувати. Для того аби війна була не катастрофою, а шляхом до встановлення вигідного миру, її необхідно полюбити.

До культурних продуктів, які відображають конструктивний вимір війни, безперечно, належить автобіографічна оповідь Марка Мельника «Жадання фронту». Уже сама назва книжки різко контрастує з мейнстрімним образом «АТО». Цей контраст чудово підкріплює соковита фраза: «Ми натхненно бажали вбивати». За цією фразою справедливо могла б постати витончена естетизація війни. Одначе твір М. Мельника прозаїчніший. І в цьому його цінність.

З одного боку, автор має усі підстави говорити про «жадання фронту», про те, що участь у війні була для нього реалізацією власного глибокого бажання. З другого боку, в його книжці ви не знайдете піднесеної епічності. Вона належить до категорії тих творів про війну, де її велич розкривається в буденності, навіть у рутині.
Маю надію, що подібних книжок ставатиме все більше. Як і іншої культурної продукції, здатної оздоровити ставлення українського суспільства до війни. Нам потрібні й естетизація війни, й епічність, і те, що запропонував автор «Жадання фронту», і, врешті-решт, своє крилате «Люблю запах напалму кожного ранку».

Плекання пацифізму, сентиментальності і пораженства (та ще й безпосередньо під час війни) – це не що інше, як диверсія. Україні щодо цього потрібна серйозна антидиверсійна робота.

Андрій Галкін, публіцист, головний редактор видання «Бунтократія»:

Зимняя революция стала отправной точкой изменения украинского общественного сознания. В этот период нашей новейшей истории украинское национальное движение испытало своеобразный бэби-бум. Тысячи молодых людей, оказавшись в пламени Майдана, родились заново как украинские националисты.

Книга «Жадання фронту» это своеобразное погружение в сознание автора книги – молодого человека, которого зов крови вырывает из трудовой миграции в Польше, побуждая вступить в борьбу за нацию.

В ярких строках своего произведения автор красочно описывает новые для него ощущения. Кусающие языки пламени на Майдане, там же огнестрельное ранение в ногу, борьба с национальными предателями в родном городе и, в конце концов, приятный холодок стали автомата.

Произведение особенно ценно тем, что послужило своеобразным толчком для появления жанра военной мемуаристики в Украине. Тысячи людей прошли через Майдан, тысячи людей прошли через войну, и каждому из этих тысяч есть что рассказать.

«Жадання фронту» – это наша История. И эта История должна стоять на книжной полке каждого украинца.

2016 р.
160 сторінок
1100 прим.
2
Підписатися на наші новини