Велеславъ Шипітъ поділився думками щодо книги Валентина Долгочуба «Язичники атомного віку»:
«Книжка одеського рідновіра Валентина Долгочуба, відомого також як Ведослав, з дещо іронічною назвою «Язичники атомного віку» привернула мою увагу перш за все тим, що її автора, як і мене, можна віднести до другої генерації українського Рідновір’я з часів відносної незалежності нашої держави. Тому я очікував побачити там свіжі ідеї, нові погляди на старі проблеми. І мої очікування виправдались, хоч і не в усьому. Коротко хочу написати про своє враження.
Почну з хорошого. Стара генерація мислителів од сучасного язичництва зазвичай зосереджуються на протистоянні етнічних віросповідань зі світовими авраамічними релігіями. Але ігнорують такі негативні явища для народних вірувань як урбанізація, індустріалізація, неконтрольований технічний прогрес та інші данайські дари Модерну. В праці цим проблемам автор приділяє увагу і розглядає шляхи вирішення. Також дається опис сучасного слов’янського язичництва в Україні та Росії: історія рухів та філософських шкіл Рідновір’я. Чималу частину книжки піднімаються світоглядні питання не скільки заради їх вирішення у самій праці, а скільки заради їх означення. Наприклад, я не приділяв достатньої уваги питанню сотеріології (вчення про спасіння) в Рідновір’ї, на яке автор дав свою відповідь. Спростовуються низка хибних тверджень, поширених у слов’янському неоязичництві, які автор чомусь назвав рідновірськими міфами.
А тепер про недоліки, на мій погляд. Вже звично у нашому середовищі, що люди до традиції часто приплітають якісь свої індивідуальні вподобання. Чи, навпаки, вперто не хочуть бачити якісь факти, які їм не до вподоби. Винятком не стала і ця праця.
Слушно критикуючи класичних традиціоналістів за їхню зацикленість на аристократії, трактуванні Традиції як виключно чогось елітарного, автор впадає в іншу крайність, а саме: твердить, що традиційне суспільство — це виключно культура низів.
Традиційне суспільство на те й традиційне, що Традиція пронизує його з верхів аж до низів. Причини такої позиції стають зрозумілими, якщо зважити на анархічні переконання автора. Звідси і заперечення ієрархії. Хоч автор декілька разів згадує духовні вірші про Голубинну Книгу в зв’язку зі створенням Світу з тіла Первобога, він “не бачить” оповідь про створення суспільства (“мир-народу”) з тіла Первочоловіка, що дає підстави стверджувати про органічно-ієрархічний погляд на людське суспільство давніх слов’ян. На сьогодні анархізм є актуальним, зважаючи на все більшу деградацію сучасних лжедержав. І його можна пристосувувати до традиції, але не традицію до нього. Традиціоналістські громади — це те, до чого варто рухатися.
У “Теології Триглава” виводиться твердження, що Триглав (Трояна названо чомусь сумнівним, як і сумнівна дуже вірогідна тотожність Триглава-Трояна) всупереч першоджерелам, не Бог, а Трійця Богів. А Триглав цей напівкалька з індуїстської Трімурті…
Розглядаючи питання есхатології сучасного язичництва, автор це робить, як не дивно, в ключі New Age, натякаючи, що есхатон не обов’язково слід розуміти буквально. Так же, частково опираючись на розроблене вчення про колективне несвідоме і архетипи Юнґа, автор веде до того, що персоніфікованих Богів як об’єктивної реальності немає. Персоніфікуються вони через людей, які й надають їм певні риси. Це пояснення Вищого нижчим і в основі своїй є матеріалістичним.
Проте в загальному книжка варта прочитання. Хотілось би побажати автору далі видаватись і в більших тиражах.
Книжка буде корисна всім, хто цікавиться даною темою, а особливо керівникам рідновірських рухів і громад. Людям, які розробляють філософську і теологічну базу Рідновір’я, адже книжка дає поживу для роздумів. В цьому, на мій погляд, її завдання, з яким вона впоралася».