МОВА — НАША ЗБРОЯ

Вчора було свято української мови та писемності, проте у нас це свято — щоденне і цілорічне 🙂 Відтак пропонуємо вашій увазі невелику статтю з часопису “Незборима нація” про те, яку надважливу функцію виконує українська мова у нашому щоденному житті та чому її можна вважати повноцінною зброєю.

Межа між своїм і чужим – життєдайна.
Роман Коваль

В історії мовне питання не раз впливало на мільйони доль.
Під час Революції Гідности у 2013 – 2014 рр. осердям руху стали люди освічені. Майдан перетворився на осередок українства, просвітництва, людяності, доброти та взаємодопомоги. Революційний Майдан був нам затишним родинним домом, теплою батьківською хатою, і лише намагання озвірілого режиму придушити повстання перетворили його на криваве місце масових страт…

Лінія розлому пролягала і пролягає через Донбас. Її межею стали мова та люди, які агресивно відмежовувались від усього українського. Або були байдужі до нашої держави. Або не бажали відмовлятись від звички розмовляти російською – мовою наших поневолювачів. Свідомість таких “житєлєй” десятиліттями формувалася навколо московської “культури” і “язика”. А українськість цілеспрямовано маргіналізувалася через магнетичний вплив телебачення та інших інформаційних ресурсів. Українську мову перевели у статус меншовартісної, провінційної, непрестижної.

На війні я бачив багато російськомовних людей – з Харкова, Одеси, Криму, Луганська і Донецька. У наших шанцях на Донбасі нерідко можна почути чужу мову. Зазвичай від мобілізованих. Та участь у кривавих боях проти росіян кардинально змінила свідомість.

Не всі, хто воює за Україну, мають її в серці. Але ті, хто має Батьківщину в серці й витримує тиск війни, доходять до переконання: ключем до розгадки (і розв’язки!) цієї війни є мова. Саме вона – наш щит, наша особливість, маркер, який визначає нашу неповторність. І робить можливим життєдайний поділ на “свій – чужий”.
Ми надто довго не надавали значення мові як могутньому елементу власної оборони. Тому й став можливим підлий московський сценарій “захисту” російськомовних. Тому й сформувалася агресивна більшість, якій “усе одно, якою мовою розмовляти”. Насправді їм не все одно…

Що ж робити?

На це питання мають відповісти і російськомовні борці за Україну. Дехто з них, щоб полегшити собі життя, заявляє, що є російськомовним українським націоналістом. На мій погляд, це нісенітниця, комічна нісенітниця. Це те саме, що безалкогольна горілка для росіян.
На чию користь вирішать “російськомовні українські націоналісти” кардинальне питання: хто кого? “Язик” з їхньою допомогою остаточно знищить українську мову чи українська мова все ж витіснить російську за межі своїх кордонів?

На фронті життя набуває особливої цінності. Майбутнє може бути, а може й не бути… Розуміючи це, багато хто починає переосмислювати цінності, до яких звик, які здавалися непорушними. І постає питання: як жити далі, як жити правильно?

Передусім треба створити для своїх дітей україномовне (й українське за духом!) середовище, захистити їх від ворожого впливу російської мови.
Велика кількість щирих людей з окупованих територій, які воювали поруч зі мною у 2014 – 2015 рр., ставали україномовними на моїх очах. Хоча це було непросто. Але здорова людина опановувала рідну мову, перетворювала її на знаряддя захисту і зброю. Чимало вояків зрозуміли, що українська книжка часом ефективніша від автомата, який стріляє у ворога.
Стверджую: у цій війні переможе не зброя, а дух, культура і мова.
Говори і стріляй українською! Захисти межу між своїм і чужим!

Марко МЕЛЬНИК, доброволець батальйону “Азов” (2014 – 2015), видавець.

  • За редакцією Романа Коваля.
Підписатися на наші новини